Кудринці: приватна казка

Ірина Пустиннікова
(фото автора)

Ні, звичайно ж, візити в популярні серед туристів Кам’янець-Подільський чи Судацьку фортецю, в Олеський чи Хотинський замки запам’ятаються надовго і залишать після себе гігабайти фотографій. Тільки доведеться пояснювати гостям: "Ось тут я — третій зліва в другому ряду, а там — за ліктем отого хлопчиська. Ні, лівіше, там, де зграйка підстаркуватих закордонних гостей, он, бачите, видно моє вухо — ну ось, в натовпі?" У туристських мекках все для туристів: квиткова каса на вході (від 4 до 12 гривень), маса буклетиків і сувенірів, провінційні кафе зі столичними цінами, гіди, які голодними очима підшукують собі нову, ще не охоплену екскурсоводськими послугами здобич... І туристи, туристи, туристи...

Не хочеться натовпу, але душа прагне естетичних вражень і культурного дозвілля? Набридло слухняно ходити за гідом, як вихованець дошкільної групи за вихователькою, а хочеться хоч на годинку відчути себе Колумбом, відкриваючи — в першу чергу, для себе самого — нові землі і горизонти? Тоді вам в Кудринці. Гарантовано сподобається.
Замок в питаннях і відповідях
Як добратися? Спочатку розберемося з маршрутом. Тут той нечастий випадок, коли до одного замку можна потрапити двома абсолютно різними шляхами. Бо Кудринців на карті відразу два — по одному на кожний берег Збруча. Половинка в Тернопільській області (замок розташований саме на території Борщівського району), половинка на Хмельниччині (а от добиратися до форпосту зручніше з Кам’янця-Подільського). До першого варіанта можна під’їхати неймовірно розбитою дорогою під саму гору Стрілка, на якій щербатою щелепою піднімається одна з наймальовничіших руїн України. Мінус — добиратися до Стрілки доведеться довго і нудно, проїхавши спочатку кілька кілометрів не найкращою дорогою з Іване-Пусте, а потім ще стільки ж проблукавши вузькими сільськими лабіринтами. Якщо ж їхати від кам’янецького передмістя Довжок, то до Рихти дорога буде ще так-сяк, а от далі... Хоча природа тут так, гарна. Плюс в Рихті теж рештки замку XVI ст.: збереглися всі чотири невисокі вежі, а от від стін і сліду немає. А башти використовуються й тепер: де під клуню, де під дачу, а де й під банальний туалет.
Я б на вашому місці змилостивилася над залізним конем — моторошно згадувати ті ями біля кудринецького алебастрового заводу, по яких новенькі іномарки шкребли своїми західними "животиками". Чесно: автобус найкращий вибір. З кам’янецького автовокзалу він ходить сюди справно кожні півтори години з 6 ранку до 8 вечора. Відстань у 25 км долає за годину. Дешево і сердито. Від зупинки вже видно Воскресенську церкву (до речі, ще з 1776 р., тоді вона була уніатською), за нею – кладку через Збруч, а вже там самі зорієнтуєтесь — ви ж не вночі приїхали.
Навіщо туди їхати? Поділля — щедрий край, за який століття тому сперечалися турки і поляки, литовці і татари. Хочеш – не хочеш, а місцевим жителям доводилося думати про захист і оборону. Можливо, саме тому на подільській землі збереглося чимало суворих кам’яних охоронців-замків. І саме кудринецький найбільше відповідає архетипу "замкова руїна". Все класично: висока гора над рікою з чималими фотогенічними уламками стін та башт. Вони тризубом віддзеркалюються у збручанській воді, короною увінчують гору Стрілку, нахабно поглядаючи на протилежний берег. Сьогодні там Хмельниччина, примарний кордон областей. А раніше Збруч відокремлював володіння Габзбургів від імперії Романових. Це вже серйозніше.
Про оборону від агресивних зайд місцевим жителям доведося думати вже тисячоліття тому. Поблизу тернопільських Кудринців збереглися залишки валу Траяна (Змієві вали), а також сліди давньруського городища. Щоправда, в ті часи поселення не було розділене навпіл адміністративним поділом. Це сталося вже в 1772 р., після того, як західна частина містечка відійшла до Австро-Угорщини, а східна — до Росії. Хоча й до першого поділу Польщі місцеві люди ділили малу батьківщину на райони: на правому березі були Горні Кудринці, або містечко, на лівому — Дольні Кудринці, або передмістя. А перша згадка про поселення відноситься до 1493 р. Міське право для Кудринців здобув у польського короля Сигізмунда І їх власник Микола Гербурт в 1518 р. За однією з версій, саме Гербурти звели на високому плато над Збручем оборонний замок. За іншою, це сталося вже при їх наступниках, магнатах Лянцкоронських, на початку XVII ст. У будь-якому випадку, будівничі фортеці навряд чи особливо переймалися естетикою свого дітища. Тут їм допомогла сама Природа. Вкриті лісами кручі, мальовничі пагорби, глибокі яри —такий дивовижно гармонічний куточок раю ще пошукати треба.
Яким був замок колись? Містечко поблизу молдавського кордону та горезвісного татарського Волоського шляху волало про оборону: татари не давали спокою все XVI століття, волохи жадібно заглядали на щедрі подільські грунти. Форму форпосту підказав рельєф плато: замок у плані був чотирикутним, з трьома великими кутовими вежами, з півтораметрової товщини стінами. Баштові бійниці були пристосовані для ведення перехресного та флангового вогню. Східна сторона, захищена урвищем збручанського каньйону, була практично неприступною. З єдиного південного боку замок можна було взяти штурмом. Тому тут, за легендою, було викопано глибокий рів. Віриться в це важко: Стрілка — чи не єдине на Поділлі родовище мармуру, крихкого і блискучого; в таких ґрунтах не дуже пориєш.
Замок, щоправда, особливим героєм себе не показав: то козаки Максима Кривоноса разом з повсталими мешканцями села виженуть польський гарнізон влітку 1648 року, то татарський хан розіб’є свій табір відразу під замковими стінами в 1653 році, то турки здобудуть твердиню, та ще й двічі: в 1672 та 1694 роках. А ще бурхливий розвиток артилерії робив з замкових стін та башт чудові мішені для гармат. Тому вже на початку XVIII століття кудринецька фортеця скидає з себе лати воїна, щоб перетворитися на родове гніздо нових власників тутешніх маєтностей Гуменецьких. Жити у вежах не дуже зручно — і до східної стіни прибудовується житловий будинок з шести кімнат. З часом резиденція перейшла до наступних власників, Козібродських, які перетворили її на своєрідний музей, прикрасивши покої родинними (і не тільки) портретами та старовинними меблями. Побачити фрагменти колекції кудринецького замку можна в Тернопільському краєзнавчому музеї. У Кудринцях від палацу на території фортеці не лишилося й сліду: найбільше від пертурбацій
ХХ століття постраждала саме східна стіна замку.
Проте збереглися три інші сторони форпосту, південно-західна та південна башти та частина надбрамної вежі. Підземний хід, неодмінний атрибут будь-якого романтичного релікту середньовіччя, починався в південній башті, але на сьогодні засипаний. Біля південної стіни простежується невелика хвіртка для несподіваних нападів на ворога. Неглибока западина на подвір’ї вказує на місце, яке сучасні путівники скромно називають криницею, а  старі — нужником для сторожі форпосту. І те, й інше — речі потрібні та корисні.
Дивитися вовком на місцевих селян за те, що розбирають замок на будівельні матеріали, з виховною метою варто: раптом хтось твердошкірий "позиче" в замку кравчучку-друку каменю. На жаль, це вже в’їлося в свідомість кудринчан — адже дозволили розбирати фортецю на каміння ще останні власники твердині, Бартфельди. І нічого унікального в цьому не було: тоді по всій Галичині старі замки ставали каменоломнями для майбутніх сараїв та огорож. Те, що в Кудринцях від замку залишилося так багато, заслуга не совісті, а географії: Нагадаю, що Стрілка висока. Особливо з тачкою вгору-вниз не побігаєш.
А привиди тут є? Без легенд старі стіни — як їжа без солі. А жителі обох Кудринців, і з хмельницького,  і з тернопільського боку, залюбки розкажуть масу бувальщин та небилиць про фортецю. У них фігуруватимуть підземні ходи аж до Кам’янця (це більш як 20 км від села!), що йдуть під руслом Збруча; замурована заживо турецькими нелюдами дівчина, що неприкаянним духом блукає місячними ночами замковою горою; пожежа, яка спалахнула від удару блискавки в одну із веж.
Є й бувальщини з недавнього минулого: з 1918 по 1939 роки кордон по Збручу проліг вже між радянською Україною та Польщею. Щоб завадити дезертирству та шпигунству, совєти звели вздовж річки високий мур. Так що в Берлінської стіни була подільська сестра-попередниця, а кудринчанам, чиї родичі залишилися в іншій країні, доводилося бігати далеко в поле щоб поспілкуватися — та й то лише криком, через річку.
Та сама хітова легенда — про незліченні багатства, зариті під сірими стінами власниками замку. Зі скарбами все дуже просто: де вони заховані, там земля гудить (ще б пак не гудіти: Поділля — один із найбільших печерних районів світу, за три кілометри від Кудринець знаходиться відома триярусна печера "Атлантида", а де карст, там і справді земля "гуде"). Старожили, можливо, слова "карст" не чули, а от людей з лопатами бачили неодноразово. Я й сама бачила, чесно!
Скарбів туристи, що підіймаються Стрілкою під уважними поглядами численних ящірок, можливо, й не знайдуть. Та справжній скарб саме побачення з романтичними розвалинами серед м’яких подільских пагорбів, вкритих сосновими лісами. Достойна нагорода за складнощі дороги в цю мальовничу глибинку. А спостережливому оку — сюрприз від природи: якщо уважно дивитись під ноги, легко побачити місця, де через траву та польові квіти поблискує білий, крихкий мармур.