Заліщики і Хрещатик: два береги Дністра

Ірина Пустиннікова

Влітку хочеться поближче до води. І до природи. І до всіляких цікавинок. Але щоб цивілізація була все-таки поруч. І щоб клімат...  ну просто, щоб як на морі був, ось. Усім цим вимогам ідеально відповідає маршрут на кордон Тернопільської і Чернівецької областей, на межу теплого Поділля і Буковини. Їдемо в Заліщики!

Дністер витанцьовує навколо цього райцентру на півдні Тернопільщини такі вихиляси, що, здається, от-от задушить невелике місто в своїх глибоких обіймах. Заліщики від обіймів не пручаються, адже саме завдяки височенним берегам Дністра це подільське місто може похвалитися  середземноморським кліматом. Сама природа попіклувалася про долю міста, "підкинувши" йому з високих дністровських круч ідею курортного центру. Зараз слава колись суперпопулярної здравниці прихована під шаром пилюки, який час і неспокійні дев’яності накидали на курортну кар’єру містечка, але віриться, що клімат плюс краєвиди ще зіграють першу скрипку у відродженні Заліщиків.

З історією розберемося конспектно, пунктирно: на воді, в оточенні зелених круч, якось не до довгих лекцій. Із назвою все зрозуміло: перші жителі мешкали за лісом — та, фактично, й зараз там мешкають. Навіть первісна назва поселення, зафіксована у 1469 р., була пов’язана з лісами: Дубровляни. А Заліщики трансформувалися з висілка Залісся вже пізніше, після 1578 року. На міському гербі була зображена міська брама з двома вежами, а над ними - обернений праворуч єдиноріг. Усе правильно: фантастичний звір для фантастичного клімату.

Шкода, що до наших часів не збереглася чудова ратуша, вона ж караван-сарай. Адже Заліщики були великим ярмарковим центром, тут зупинялися на короткий відпочинок перед довгою дорогою до Туреччини довжелезні каравани возів із різними товарами. Особливим попитом користувалися гончарні вироби, місцеві фрукти і надзвичайно тонке сукно (заліщанські фрукти, до речі, з 1870 року експортували в усі куточки Австро-Угорщини). Кажуть, ратушу перебудували з міського замку. В ті часи в місті жили не лише звичні для Поділля вірмени й євреї, а й саксонці. Із зовсім сивої минувшини у місті хіба костел святого Станіслава у центрі. А ще — популярний у радянські часи санаторій у колишній резиденції барона Бруницького (ХІХ ст.) у колись розкішному парку.

Радянські курортники були да-а-а-леко не першими відпочиваючими у Заліщиках. Адже курортом місто стало відразу після Першої світової війни. А що неподалік був румунський кордон, місто стало ще й центром контрабанди. Багато хто переходив тут нелегально кордон. Сонне взимку, влітку місто цілковито змінювалося. Відкривалися ресторани, крамниці, пансіонати. Заліщики з усіх сил старалися бути справжнім, хай і молодим, курортом. Подільський туристичний дім надавав гостям міста нічліг за 1 злотий у день, а для членів клубу - за півціни. Готель "Варшава" брав за номер 3,5 злотого, як і "Аріадна" та "Маскотка". Весь берег Дністра був забудований пансіонатами: Ballada, Helenowka, Maria, Morela, Naddniestrzanka, Neapol, Vita, Bajka, Irena, Kresowianka, Riwiera... Туристи платили так звану кліматичну касу у розмірі 5 злотих за цілий сезон. Працював кінотеарт "Сокіл", який надавав приміщення театрам-гастролерам. Діяли тенісні корти, стрілецький та веслярський клуби. Відкрився музей, влаштовувалися кінні перегони, організовані офіцерами-прикордонниками. Багато гостей приїжджало до міста у дні збирання винограду, в другій декаді вересня.

Місто старалося - і курорт став-таки популярним. Високі гості потягнулися до Заліщиків. Провів тут свою осінню відпустку маршалок Юзеф Пілсудський. Приготування до перебування Пілсудського у Заліщиках проходили у великій таємниці. Спочатку високого гостя хотіли поселити у баронському палаці, але через поганий стан споруди правителя тогочасної Польщі розквартирували у віллі дорожного управління по сусідству з баронським парком, усього лише в 10 метрах від Дністра. Частину парку загородили високим парканом, і 5 вересня Пілсудський з'явився у Заліщиках. Із львівським воєводою Бекем маршалок відвідав сусідній Червоногруд. За Пілсудським потягнулися й інші дипломати, політики та військові. Всі вони були в Заліщиках у той день, коли на Польщу напала фашистська Німеччина. Коли нацисти дізналися про місцеперебування польської еліти, почалися бомбардування будинків, мостів, господарств. 17 вересня у місто ввійшли радянські війська. Історія вкотре змінила своє обличчя...

Із високого буковинського берега Дністра на Заліщики задивляється показна церква з блискучим куполом. Вона буде орієнтиром для продовження мандрівки. За Дністром і мостом лежить уже буковинське село Звенячин, де для допитливого краєзнавця знайдуться цікавинки у вигляді гіпсової печери Скитської (144 м), мурованої церкви Різдва Пресвятої Богородиці (1797 р.), турецької криниці і доглянутого меморіального кладовища полеглих у Першу світову війну. Навколо великого обеліска з написом PRO PATRIA ("За Батьківщину") — ряди сірих хрестів, на яких не прізвища — назви сіл і містечок. Прізвищами також всіяні великі плити навколо обеліска. І скільки ж їх, цих прізвищ? 11 830 австрійських, румунських і російських вояків знайшли на цих кручах свій вічний спочинок. Бої були жорстокими: внизу, на Дністрі, - переправа.

Відразу за Звенячином — непримітна дорога ліворуч. Нам туди. Дещо в боці залишається село з  київською назвою Хрещатик, а ми тримаємо курс на труби заводу з виробництва мінеральних та солодких вод із все тією ж столичною назвою. Вже за корпусами підприємства десь унизу відкривається запаморочлива панорама Заліщиків, але погляньте праворуч — і обов’язково запримітите серед зелені високий дах із хрестом. Нам туди, у чоловічий монастир. Не лякайтесь! Там цікаво.

Історія  монастиря починається в XVII столітті. Унія, про яку на галицьких землях так довго сперечалися, стала реальністю, ревні поборники православ'я часом  вдавалися до кардинальних заходів - як-от втеча через Покуття на Буковину, де про уніатство лише щось чули, але не більше. В той час біля джерела, з якого тепер труби випомповують мінеральну воду для напоїв, з'явився скит-печера - традиційне явище для Придністров'я. За легендою, якось туманним ранком бричку місцевого пана коні понесли до стрімкого урвища. В кількох сантиментрах від прірви осліплених туманом створінь зупинив монах. Пан, якого ченець врятував від неминучої загибелі, дав кошти на будівництво каплички поблизу печери. Під час Першої світової війни ця дерев’яно-мурована споруда була зруйнована, в 1918 р. відновлена з деякими змінами.

У 1765 році над каплицею  з'являється мурована церква Івана Богослова, якій пануюча на той час мода на бароко абсолютно незрозуміла. Все просто й лаконічно, без зайвих фанаберій. Заокруглена апсида, контрфорси, масивна баня - от і всі архітектурні деталі. В 1768 році брати Михайло та Костянтин Талпа заснували при храмі чоловічий монастир, для чого звели поблизу церкви келії для монахів та проклали дорогу від шляху на Заліщики та Чернівці. Хрещатик стає популярним відпустовим місцем, що притягує щороку не одну сотню прочан. Монастир діяв до 1960 року, а потім на його місці з'явилася турбаза — так і залишився з її часів міні-басейн на півшляху від церкви до печери-скиту. В 1990-х монастир повернувся в свої старі пенати. На дністровській кручі звели велику нову церкву, розчистили джерело, до старих монастирських споруд обладнали сходи. До туристів тут ставляться приязно, а жителі сусідніх сіл приходять сюди за водою. І все б добре, та муляє око свіжа сіра "шуба", в яку вбрали старі стіни каплиці, зведені з масивних каменюк. Хоча... Хай це буде єдиним неприємним сюрпризом у подорожі до подільського Середземномор’я.