Ужгородський замок

Ірина Пустиннікова 

Уже, здавалося б, де-де, а в Ужгороді фортеця до медицини ну зовсім ніякого відношення не має. Впевнені? А дарма! 

До фортеці від центру старого міста веде найдавніша вулиця Ужгорода — коротенька Капітульна. Колись вона називалася Замковою, а в радянський час... е-е... теж Замковою, але з російським акцентом: Кремлівською. З кінця XVIII ст. праву сторону вулиці було віддано Мукачівській греко-католицькій єпархії. Тут розмістився її дорадчий орган, катедральний капітул, звідси й назва.

На перший погляд фортеця розчаровує тих, хто очікував побачити романтичний замок із високими дахами на витончених вежах. Ужгородська твердиня приземкувата, солідна, спокійна й не надто фотогенічна. Вона вже тисячу років займає вершину невисокої Замкової гори і встигла не лише чимало разів змінити своїх господарів, але й змінитися сама.

Один з анонімних літописців Угорщини у хроніці "Діяння угорців" (“Gesta Hungarorum”, ХІІІ ст.) згадує, що ужгородська фортеця була заснована в ІХ ст. напівміфічним князем Лаборцем. У 895 р., коли угри покинули північнопричорноморські степи і пішли через Верецький перевал шукати нову вітчизну, вони натрапили на укріплене місто над Ужем на перехресті торгових шляхів. Капітан замку, вождь білих хорватів Лаборець, спробував утекти в Земплин (сучасна Словаччина). Та воїни вождя Алмоша, батька Арпада, наздогнали його біля річки Свіржава і повісили. Річку з того часу називають Лаборцем, вона тече територією Словаччини. Алмош захопив ужгородський замок, приніс із цього приводу жертву богам і чотири дні бенкетував. В останній день святкувань він призначив новим вождем угрів свого сина Арпада.

Легенда про Лаборця стала канвою однойменної повісті словацького письменника Б. Носака-Незабудова, п’єси Є. Фенцика "Підкорення Ужгорода", а назву "Князь Лаборець" мають оповідання А. Кралицького, роман П. Угляренка, поема В. Гренджі-Донського та вірш Марії Підгірянки.

Важко сказати, яким було укріплення в 1086 р., коли його безрезультатно намагалися захопити татари хана Кутеска. Археологам на згадку про ту добу залишилися лише фрагменти фундаменту в підземеллях і давні карнизи з романським орнаментом. Під час монголо-татарської навали 1241 р. укріплення Унгвара (Ужгорода) були зруйновані — бо вже в 1248  р. літописи згадують якийсь "новий замок" Унг. Татари його теж знищили в 1317 р. Їм, здається, ця справа подобалась.

Наступна згадка про укріплення відноситься вже до 1499 року, коли місто відійшло до магнатів Другетів. Магнати вели себе відповідно: запросили в місто італійських військових інженерів, які реконструювали замок, звівши кутові 10-метрові бастіони. Будматеріалами слугували каміння Горянського замку неподалік. Капітельною вулицею двічі на день два чорних воли тягнули до замку бочку з водою.

За планом замок є неправильним чотирикутником — за велінням рельєфу Замкової гори. З трьох боків споруду оточував сухий рів глибиною 8-10 метрів, через який до в'їзної брами було перекинуто підйомний міст. Заглибини для ланцюгів мосту помітно й зараз. Над входом у фортечний палац (XVI ст.) висічений барельєф із чотирма дроздами, гербом Другетів та дату "1598". Палац — слово трохи манірне для цієї суворої двоповерхової споруди з кутовими вежами. Товщина стін тут 2,5-3 метри, а замість вікон трапляються бійниці. Оселя Другетів видається більше цитаделлю. Воно й зрозуміло. Споруда має внутрішній дворик із видовбаним у скельній породі колодязем. У стінах палацу збереглися таємні ходи, якими можна було проходити з одного поверху на інший.

Другети володіли Унгваром понад 350 років. Магнати звели перший у місті костел, монастир, регламентували всю торгівлю вином у краї, для чого збудували в місті дві корчми. Перші в місті лікарня та гімназія (1641-1646) теж були засновані Другетами. Останній представник роду помер в 1691 р., після чого місто перейшло в руки Міклоша Берчені, чоловіка Крістіни Другет (Чакі).

І от тоді, нарешті, ужгородська фортеця дочекалася свого розквіту, перетворившись на культурний осередок. Хочете музику? Ось вам придворний ансамбль! Театр? Будь ласка, власна трупа! Шахи? Авжеж. Мрієте про портрет? Для цього є придворний художник. Любите живопис? 136 художніх полотен, понад 600 акварелей, сім гобеленів лише в кабінеті Берчені... Навколо мурів були розбиті парки, працювала броварня. А ще в замку була... аптека. Адже графиня Крістіна розумілася на медицині, навіть написала медичний трактат. В аптеці жінка зберігала власноруч приготовані ліки.

Розкіш ужгородського замку з деякою заздрістю задокументована в описі твердині 1701 р., коли влада конфіскувала фортецю у Берчені, дізнавшись про плани разом із Ференцом Ракоці ІІ підняти антигабсбурзьке повстання. Самі заколотники втекли до Польщі, та повернулися в 1703 р., коли повстання куруців таки розгорілося. Загони Берчені оточили Ужгородський замок у вересні 1703 р. Осада тривала кілька місяців. Народна пісня згадує ті події так:
Лізли в гору драбинами,
Внизу огні клали,
Та все ж таки того замку
Вони не дістали.

26 лютого 1704 р. замок здався на милость переможців. Протягом наступних семи років Ужгород був одною з головних баз куруців. Цілий рік (1707) в місті мешкав князь Ракоці, приймав у замку польських та російських послів і навіть карбував в Ужгороді свої монети з написом "За свободу". В цей час М. Берчені перебудовує твердиню ще раз — під наглядом хорватського спеціаліста Стубіча.

Та в 1711 р. австрійські війська захопили замок, перешкодивши планам Дьєрдя Ракоці ІІ підірвати фортецю та спалити місто. Ужгород став власністю державної казни, поступово занепадаючи. З 1715 р. тут стоїть військовий гарнізон. У 1775 році твердиня за наказом імператриці Марії-Терезії переходить до Мукачівської греко-католицької єпархії. Комплекс використовують як семінарію, знищують рицарську залу палацу, замковий двір засаджують фруктовими деревами.

Семінарія в замку існувала до літа 1945 р., коли приміщення передали під краєзнавчий музей. Тут найбільша в Україні збірка бронзових скарбів і кельтських старожитностей, цікаві нумізматична колекція з понад 12 тис. експонатів та колекція народних музичних інструментів. Замкова каплиця розписана в 1857 р. художником Фердинандом Видрою.

Перше, що привертає увагу при вході в замок, — скульптура могутнього Геракла, який от-от подолає отруйну Лернейську гідру. Геркулес відлитий у 1842 р. для відомого курорту в с. Ужок. Курорт не пережив світових воєн, скульптурі пощастило більше. А неподалік, на узбіччі стежки, - ще один античний герой, покровитель торговців і мандрівників - Гермес-Меркурій. Поруч хижо дивиться на туристів злітаючий турул (орел). Для угорців цей птах — символ героїзму ще зі скіфських часів. Навіть на гербі войовничого Аттіли був зображений орел-турул. Угорська королівська династія Арпадовичів вважала цю пташку своїм тотемістичним предком. За легендою, саме турул приніс у 1703 р. шаблю князю Ракоці, а з нею і перемогу куруцам у бою поблизу містечка Вилок. Через 200 років після битви (1903) на її місці встановили 18-метровий обеліск, увінчаний бронзовим турулом. Пам'ятка була демонтована після Другої світової війни (відновлена в 1989 р.), а скульптура сокола потрапила до Закарпатського краєзнавчого музею. На жаль, не збереглася шабля, яку турул колись тримав у дзьобі.

Та найбільше страшилок в екскурсоводів заготовлено про "відьмачу яму". Ласим до моторошних історій відвідувачам розповідають, що тут начебто тримали жінок, звинувачених у відьомстві. Кажуть, близько 1730 р. тут спалили ужгородську відьму, жінку Юрія Сюча - Марію Рушковську. Звучить по-середньовічному жорстоко, але неправдиво. Історики встановили, що яма — руїни першої ужгородської мурованої церкви святого Юрія (1248). Другети перетворили храм на родинну усипальню. Останки магнатів до цього часу спочивають під руїною. В стінах церкви святого Юрія 24 квітня 1646 р. була урочисто укладена Ужгородська церковна унія. 63 православних священики склали на руки єпископа Дьєрдя Якушича визнання католицької віри. В 1728 р. церква згоріла, 1762 р. її розібрали, з церковного каменю звели костел у центрі міста. Тоді ж відкрили крипту Другетів — у пошуках легендарних скарбів магнатів. Знайшли лише золотий перстень графа Балінта Другета.

Наступна легенда розповідає, що була в середині XVII ст. у капітана Другета красуня-донька. Польські війська князя Любомирського смерчем неслися краєм, підбираючись до Унгвара. В місто з таємною місією вирушив один із шляхтичів. Юнка закохалася в поляка і видала йому всі замкові таємниці. Коли розлючений батько дізнався про зраду доньки, він наказав замурувати її живцем у замкову стіну. З того часу душа дівчини шукає порятунку, блукаючи ночами замковими коридорами білою тінню. Її назвали Білою Дамою і стверджують, що її стогони чути вітряними ночами. За середньовіччя й справді існував звичай замуровувати людину живцем у стіни фортифікацій — начебто це посилювало обороноспроможність фортеці. А оскільки мури навколо Ужгородського замку будувалися в період 1653-1658 рр., саме в час польської навали, хто його знає... Можливо, легенда має якесь підґрунтя. А можливо, схожий на стогін звук видає замурована в кут замку бочка або глечик. Таким чином середньовічні каменярі мстили замовникам, які погано оплачували їхні послуги...