Леськове: заборонена зона

Ірина Пустиннікова

Продовжимо шукати замки та палаци, що так чи інакше пов’язані з оздоровленням чи медициною. 

В пошуках заберемося в самісінький центр України, на Черкащину - землю, від якої якось не чекаєш фортець і маєтків. До речі, дарма: і Корсунь-Шевченківський палац Лопухіних, і мисливський замок Шувалових у Тальному — об’єкти, варті уваги. Але вони давно нанесені на туристичні мапи України, перефотографовані в сотнях ракурсів, описані в десятках видань. Колумбом, який відкриває свою  Америку,  тут себе не відчуєш. Хочеться відкриттів? Готуйтесь до випробувань. Легкі шляхи не для піонерів.

...Головне — посміхатися. Широко і довірливо. Охоронець у камуфляжі сканує поглядом мій фотоапарат на шиї, набираючи на мобілці начальника караулу. Я мушу виглядати трохи дивакувато. Та що виглядати — я ж такою і є! Шкода, немає для повноти картини совдепівської шапки-вушанки на голові й матрьошки в руці — тоді точно пропустять на територію маєтку Даховських поблизу райцентру Монастирище. Хоча й без матрьошки я маю козир у рукаві: про замок у Леськовому мені розповів голова сусідньої сільради. І саме аргумент: "Так голова ж запрошував!" відкриє переді мною ворота закритого для туристів об’єкта - англійського замку в степах України.

Повірити в реальність побаченого важко. Те, що така будівля в стилі Тюдорівської готики пережила дві світові війни і сім десятиліть радянської влади, — справжнє диво. Доля замку могла б бути іншою, якби не... боротьба з пияцтвом, яку провадив місцевий пан, один із Даховських.

Та давайте по порядку. Перші століття існування Леськового не відділити від сусіднього Монастирища. Ті ж власники, ті ж події. В 1801 р. цю місцевість купує Олександр Даховський, та пройде ще майже півстоліття, поки його син Казимир (1822-1894) не вибудує поблизу старого панського двору новий розкішний палац у готичному стилі. Гроші на таке були: мати Казимира, Геновефа Грушецька, хоч і дуже рано овдовіла, та господарку провадила вміло, зумівши накопичити для своїх синів чималі багатства.

Легенди приписують леськовським панам заздрість до майже сусідньої Софіївки в Умані: мовляв, хотілося Даховським Потоцьким носа втерти. Легенди бувають жорстокими: навряд чи Даховських обходили сусіди. Те, що в результаті леськівський замок було визнано найцікавішою польською резиденцією в усій Центральній Україні, лише приємний, але необов’язковий бонус.

Шкода, що історія не зберегла ім'я автора проекту замку-палацу. Відомо лише те, що автором останньої реконструкції споруди в 1890 роках був архітектор Цехановський.

Коли гора не йде до Магомета, магомети підсуваються до гір. Даховським випала доля жити в Російській імперії, але любили вони Англію. Довелося в Центральній Україні створювати свій шматок Альбіону. Навіть хобі шляхтичів було суто англійським: вони розводили англійських жеребців. До 1917 р. на всю Росію славилися леськівські скакуни. Тут були чудові стайні та іподром. Даховські самі були прекрасними наїзниками, а вже скільки нагород привозили з іподромів всього світу їхні жокеї, знають лише легенди.

За англійською звичкою, навколо палацу розкинувся ландшафтний (англійський!) парк, а огорожі були виключно зелені - з охайно підрізаного живоплоту. Серед паркових клумб гасали вершники в компанії мисливських собак. Тоді дерева знали свої місця — серед просторих галявин підносилися до неба або гарна сосна, або старий дуб. Зараз на місці галявин і клумб - зарості. Природа сильніша за впорядкованість. Парк від соснового лісу дотепер відділяє став із рукотворним островом любові посередині. Гарно тут.

Колись Леськове вражало й інтер’єрами. Син Казимира Даховського - Тадеуш, пошлюбив Марію Володкович-Романовську, яка успадкувала чималу колекцію антикваріату, ренесансних меблів та чудових картин. Окрема кімната палацу була віддана під багату колекцію давніх тканин.

Джентльмени не п’ють горілку відрами, їм смакує чай. Тадеуш Даховський, син Казимира і розбудовувач Леськового № 2, був справжнім джентльменом  і в селі влаштував не корчму, а чайну. Замість вобли — печиво і цукерки. Можливо, над дивакуватим паном хихотіли й посміювалися у вуса мужики, але вони ж і врятували садибу в важкі революційні роки — як вдячність за людяність панів. Останній із Даховських побував тут у буремному, безвладному 1920 році. Його мріям - привезти  з Варшави родину і замешкати в Україні - не було суджено збутися.

Із 1934 р. у маєтку влаштували піонерський табір, через десятиліття тут розмістили санаторій Уманської дивізії. З 1970-х у споруді був склад медикаментів. Із 1992 по 2007 р. казковий палац був військовим об'єктом у відомстві Маньківської військової частини. Хоча садибу (крім палацу збереглися флігелі та огорожа) ще в минулому році передали на баланс леськівської сільради, військові це рішення саботують і вступатися не збираються. Щось тут зберігають. Що - краще не знати, якщо хочеш потрапити на територію. Стан споруди не надто райдужний: по найвищій вежі, на якій колись розвивався прапор Даховських,  зараз зміїться тріщина, дах вимагає негайного ремонту, за чутками (які вперто спростовував начальник караулу), впали перекриття між поверхами. Балюстрада, що вела від замку до парку, похована під килимом весняної зелені. Від скульптур, що прикрашали парк, залишилися побиті постаменти. Декоративні вази для квітів ще стоять, але теж скоро відправляться в "архітектурний вирій". Шкода.

 Уже років із десять у Леськове приїздять олігархи  з мріями про власну садибу  та повертаються ні з чим. Пам'ятка входить до обласного реєстру національної спадщини, а отже, за законом не підлягає продажу. Так і тихо "помирає". Військові рано чи пізно підуть, та навряд чи туристам це допоможе. Боюся, дуже скоро до Леськового вестиме гарна асфальтована дорога замість розбитої ґрунтівки, а нових приватних охоронців чийогось приватного палацу вже ніякими головами сільрад не переконаєш пропустити тебе на територію. З двох зол вибирають менше. Але яке з них менше в цьому конкретному випадку?