Чортория скарби криє

Ірина Пустиннікова

Архітектура в Україні – жертва політики. Те, що будувалось колись на віки, помирало за радянської влади передчасно, і навіть не у військовий час. Право жити в «ідеологічно ворожої» споруди, як-от храм, монастир чи палац, було лише в тому випадку, якщо там розміщувалася суспільно корисна установа. Костел перетворювали на склад, церкву на сільський клуб, палац... Правильно - на тубдиспансер або спецсанаторій. Тому серед колишніх маєтків, яким вдалося пережити радянські роки, так багато пов’язані з медициною. Тому й не зустрінеш про них інформації в більшості путівників.

Програний у карти психодиспансер

Буковинські Вашківці свій шматок від туристичного українського пирога вже відкусили: сюди щороку приїжджають тисячі туристів, щоб побачити найбільш розрекламований український карнавал, переберію на Маланку (13-14 січня). Кияни, львів’яни чи одесити із задоволенням спостерігають за дещо вульгарним дійством, а потім поспішають у Чернівці. Дорогою до обласного центру, всього за кілька кілометрів від Вашківців, машини проминають невелике село – і, може, хтось із туристів усміхнеться його дивній назві. Чортория. Село неначе соромиться підійти впритул до траси, тому з дороги й не зрозуміти, які скарби воно приховує. Поцікавитись, що за чорти і що там рили, немає часу. А дарма. Невеличке поселення (685 жителів) на Вижниччині – потенційна туристична перлина. Нехай і ще захована в мушлі. Тим цікавіше її дослідити.
Спочатку розберемося з назвою. Потойбічної містики очікувати не варто. Шидка течія Черемошу закручує тут вири-чорториї – ось і вся етимологія.

Вказівник неподалік автобусної зупинки нагадує про хату-музей Івана Миколайчука і є непоганим орієнтиром для пошуку скарбів Чорториї, які розташувалися в різних кінцях цього чималого за площею села. Від зупинки відходить праворуч дорога. Проминувши малопомітний, зарослий травою залізничний переїзд вузькоколійки Вижниця-Чернівці, помічаємо ще одне відгалуження від битого шляху. Невдовзі доріжка перетворюється на гарну каштанову алею, яка веде до колишнього панського маєтку. Алея та одиноке тюльпанове дерево, що квітне кожного червня, — все, що залишилося від старого парку.
Листя каштанів приховує від сторонніх очей романтичний палац (ХІХ ст.) з башточкою під фантазійним дахом і прикрашеним скульптурою фронтоном. Так відгороджувались від простих селян століття тому власники палацу, так відгороджуються від них і сучасні палацові мешканці. Довгий час у маєтку містилася обласна психіатрична клініка №2, потім наркодиспансер, зараз тут психоневрологічний заклад. Тепер зрозуміло, чому туристів сюди не возять. Хоча палац свого часу потрапив навіть на широкі екрани: тут фільмувався фінал кінострічки «Білий птах з чорною ознакою» (режисер Юрій Іллєнко).
З'ясувати, хто й коли звів симпатичну будівлю, тяжко: в нечисленних фактах чорти таки ноги зломлять (у власноруч виритих ямах, еге ж!). Старожили розказують про кількох власників маєтку: пана Дурдувана, котрий програв палац у карти, та пана Манеску, котрий в 1927 р. віддав палац під сиротинець для дівчат зі шляхетних родин, а сам оселився в новому приміщенні. А у «Постанові № 486 Чернівецького селянського виконавчого комітету від 28 квітня 1941 року», за якою садиба була закріплена за трудоколонією Чернівецької психіатричної клініки, будівля фігурує вже як «колишній маєток Рутковського».

Палацу в ХХ столітті не щастило: коли в 1940 р. на Буковину увійшли червоні війська, в ньому було облаштовано конюшні. Всі інтер’єрні цікавинки на кшталт камінів чи ліплення були знищені. Старі жителі села пам’ятають, що колись стіни покоїв вкривав трафаретний орнамент з янголятами. Кажуть, радянські чиновники взялися янголів замальовувати, та вийшло погано: фарби були такі яскраві та міцні, що проступали через побілку.

Поряд з палацом — невелика дерев’яна церква хатнього типу. Такі скромні церквиці характерні для Буковини, яка довгий час перебувала під турецькою п’ятою. Яничари забороняли будувати показні християнські храми, а коли край в 1770-х рр. відійшов до Австрії, буковинці замість того, щоб “відірватися” за століття архітектурної неволі, продовжили зводити скромні хатки-церкви, хоча ніхто вже їх за відступ від убогих канонів не карав. Звичка – друга натура...

За переказами, під ґанком чорторийської церкви поховано того самого картяра-Дурдувана. Бувальщина стверджує, що він купив її в Карпатах і доставив у Чорторию плотами по Черемошу після того, як стара сільська церква згоріла. Неподалік від храму - кілька старих кам’яних хрестів. Тут поховані вихованки сиротинця.

Мала батьківщина Івана Миколайчука

Повертаємося на дорогу до села. Від церкви, зведеної в 1990-х роках, праворуч відбігає вулиця імені Івана Миколайчука. Непогана підказка на шляху до садиби актора. Нам туди — аж до кінця недовгої сільської вулички, що піднімається на горбок.  За зеленим парканом видно дерев’яну хатину. Колись таких, напевно, були десятки, а зараз вона одна на все село: скромна, маленька, смерекова. І тин біля неї — канонічний, як з букварика. Це і є хата-музей видатного українського актора, сценариста і режисера. Поряд - вулики, відновлена до ювілею Івана в 2006 р. криниця, бюст актора. За музеєм наглядає старша сестра актора пані Фрозина Грицюк. Сусіди підкажуть дорогу до її хати (повз криницю стежкою на горб, далі до перехрестя, звертаємо праворуч, друга хата. Якщо пані Фрозини немає, ключі від садиби є в її чоловіка).

Значно більша мурована хата біля музею була зведена в 1980-х для родини не без допомоги Івана Миколайчука, вже хворого в ті роки. Актор просив родину зберегти й стару садибу, не уявляючи собі життя без рідних стін. На жаль, проханням актора рідні знехтували — і хату відновили вже після смерті Миколайчука.

У хаті-музеї відтворили все так, як було при житті Івана Миколайчука: синя призьба, маленькі віконця, кам’яні жорна у сінях, старий ткацький верстат, заквітчані рушниками стіни, валізка Івана, з якою він їздив до Чернівців на навчання. А в колисці, яка розташована посеред кімнати, виколисали десять дітей. До речі, в рідній домівці Івана ще в 1920-ті роки діяла хата-читальня, а батько актора часто привозив книжки українською мовою та виховував дітей у дусі патріотизму. А ще юний Іван обожнював брати участь у місцевих переберіях – тут вони не такі голосні, як у Вашківцях, але теж яскраві.

Іван Миколайчук ніколи не забував рідне село, завжди навідувався до Чорториї на різдвяні свята і Маланку. На пагорбі над хатою-музеєм ростуть берези, посаджені актором на честь 29-річчя дружини Марії. На лавиці під ними сиділи Сергій Параджанов, Роман Балаян, Борислав Брондуков, Лесь Сердюк, Іван Гаврилюк.

Дія в трьох так і не відзнятих сценаріях Івана Васильовича відбувається у рідному селі, зокрема й у психоневродиспансері-палаці, де працювала мати Миколайчука. Миколайчук вважав Чорторию найкращим місцем на землі й писав: «Ніби тисячу років тому я жив десь у Чорториї, бігав босий по горбах і берегах, пас ягнят на моргах, курив бакун Василя малого, купався в плесах і ловив рибу в Черемоші... Довгими ночами Пилипівки сидів на печі, вчився колядувати, робив звізди і вертепи до різдвяних свят. Стелив на стіл сіно і убирав ялинку... Хоч став дорослим, мав 13 років, а все одно бігав по горбах, дивитись, як засинають світла у віконечках сільських хат. О, яка ти прекрасна, Чорториє... Як давно я бачив тебе...». А взимку 1987 року, незадовго після смерті актора, в Чорторию вперше прилетіли зимувати лебеді. Місцеві жителі кажуть, що то повернулася душа Івана Миколайчука. 

Лебеді щороку зимують на каскаді рукотворних озер, які живлять підземні теплі джерела. У 1987 році їх було близько двадцяти, а останнім часом кількість птахів перевищує сотню. Селяни підгодовують лебедів-шипунів та закликають небайдужих людей підтримувати птахів зерновими кормами, особливо у сильні морози. На жаль, лебеді часто голодують, озера ж потребують очищення від намулу. Каскад озер отримав статус орнітологічного заказника.